Богдан-Ігор Антонич

ПОЛІТИК

Сатиричннй гротеск

Посол на сойм і відомий: з красномовности судовий оборонець сидів на вигідному кріслі, заложив ногу за ногу, плечі втиснув у широке півокругле поруччя, приплющив очі, лівою долонею гладив голомозий чуб, правим ліктем оперся об край стола та вряди-годи тарабанив по ньому грубими, кощавими пальцями. Передом був звернений не до стола, але в протилежну сторону кімнати, де біля великого вікна похилилася над машиною до писання мундантка, секретарка, стенотипістка й узагалі така бюрова панночка до всього. Диктував свою останню посольську промову, а мала Оля з рівно притятою над чолом гривкою підносила свої пальчики, наче тонкі палочки, ритмічно до рухів його губ і до жестів його правої руки. З черги спускала їх униз і м'ягкими кінчиками стукала в ґудзики машинки, неначе дерев'яними ковтками. Видавалося, що ловить y наставлені долоні слова, які котилися невпинно одне за одним з уст меценаса, і кидає ними, немов зернами сухого піску, по рогових клявішах. Потік краснорічивости плив широкими хвилями й заливав усю кімнату аж по береги стін. Здавалося, що протече крізь щілини дверей та вікон і розіллється по всіх усюдах. Славний промовець надувався від напруги, наче пухир, пучнявів, ріс, немов на дріжджах, мовби щось відновило з крісла його самого та його голос. Цей дзвенів хвилями вище, хвилями нижче, злітав угору й опадав униз, наче пір'я на вітрі. Дрижання слів, тарабанення на столі, стукіт на машинці заливалися в пливкий, сонний, рівномірний гомін. Адвокатська робітня нагадувала одне велике калатало. Меценас був держаком, секретарка бильцем, її пальці ковтками, а машинка дощинкою.

- Tpax-Tax-Тapax, трах-тах-тарах, трах-тах-тарах…

Падали великі слова: добро суспільности, право нації, свобода думки й слова, незалежність критики, невдача урядової політики, суспільна кривда, нехтування бажаннями загалу, конечність негайної зміни тощо. Видавалося, що крісла й стіл гнуться аж до землі під тягарем цих слів. Грізний відгомін лунав протяжно від стін. Відомий посол перервав, замовк на хвилину, перейшов у думці всі великі та сильні фрази, що їх переховував y шпихлірі своєї пам'яти, чи, борони Боже, якої з них не забув ужити в цій промові, та впевнившися, що вже всі без виїмки використав, яких тільки вивчився в довголітньому досвіді, підніс тембр голосу на кілька звуків вище й розпочав найсильніше місце свого реторичного архитвору:

- B імені тих, що мене вибрали й тут вислали, взиваю якнайрішучіше уряд...

Укінці підлив це все, наче юшкою, довгою цитатою з найбільшого національного поета (такі цитати мав повиписувані на клаптиках паперу в своїй шухляді, щоб можна було їх знайти нашвидкуруч, коли прийде потреба, чи яка-небудь пригожа до цього нагода) і вдоволено обтер з чола краплини поту. Перша думка, що появилася тепер у свідомості, приносила дійсну розкіш. Товариші з партії будуть дослівно тріскати з заздрости, коли почують таку чудову промову, такий шедевр красномовности. Шепотітимуть з признанням поміж собою:

- Як це вдалося старому! Ну, ну...

Як приємно лоскоче вуха такий шепіт. Начеби хтось мастив у горлі. Він ще не старий пень, він зуміє показати ще не одне, що будуть аж роти роззявляти. Почув якийсь струмінь чулощів і поворотної молодости, що проплив його кістьми та кров'ю. Самовпевнене вдовілля блиснуло на обличчі. Незавважно присунувся до панни Олі:

- Що це ви? Як так можна? Може надійти пані добродійка...

- Нічого, нічого. Це тільки так... А... добродійка.

Вона давніше теж була така ніжненька й маленька, як ви. Така ніжненька й ма…

- Чи маю вийти?

- Ніколи. Яка раптова, який шус. Молодість.

Перерва, а пізніше:

- Де ж вам так працювати, панно Олю. Вам квітки, пташки…

- Тепер немає квіток, ні пташок. Надходить зима.

- А... Осінь, зима.

Мимохіть підніс долоню до чола й доторкнувся до кількох сивих волосинок, що залишилися по боках.

- Одначе бувають ріжні квітки, пташки…

- Чи пан меценас не мають чогось інтереснішого до балакання, як про квітки та пташки?

- Дивіться - сучасна молодь. Давніше... Але а propos. Чи наша промова вже скінчена?

- Вже скінчена.

- A нe забув я в ній повалити теперішнього уряду?

- Очевидно, що не забули!

- Ну, то добре.

Нова хвиля м'ягкої чутливости підплила до серця. Довга низка споминів промайнула свідомістю й славний діяч поринув y минуле.

- Давніше я був не такий, як тепер. Перший ґалянт у нашому містечку. Почав y покійного меценаса H. Писав так, як ви, що мені диктували. Правда, спершу моє майно складалося з двох пар штанів і старого батькового годинника, що ходив звичайно вперед, але часом і взад. Одначе покійний меценас клепав мене приязно по плечах і говорив:

- Слухай, Ромку! Ти напевне зробиш карієру.

Я вклонився чемно.

- Дякую дуже, пане меценас.

Аж надійшла моя хвилина. Заповіли великі вибори до сойму. Партія шукала кандидатів на послів з нашої округи. Приїхав до нашого містечка делєґат центрального партійного комітету. Очевидно, чайний вечір, гостина та на ній обов'язково промови. Мій меценас закликав мене до своєї кімнати й каже:

- Слухай, Ромку! Гати промову!

Я, звичайна річ, зразу вдавав дуже скромного. Буцімто відпекувався, буцімто боронився, а на ділі серце аж скакало з радощів і тільки дрижало, щоб покійний справді не повірив моїм словам. Говорив, що недосвідчений, що я ще зеленяк, що це мій перший виступ на таку міру, але мій меценас мене по плечах і каже:

- Ей, Ромку, не будь дурний! Масти промову й шлюс.

Я повишукував із словника всі гарні ідейні слова і склав цяцьку, не промову. Найбільший клопіт з цитатами. Промову пам'ятав, як а, б... але цитатів ніяк не міг вивчитися. Кінець кінців списав їх на малих листках і ті сховав до рукава. Припадок хотів, що в останній момент, коли вже мав виголошувати промову, вложив я пенсне до лівої кишені. Звичайно, розгубленість. Такий поважний виступ, така своєрідна й важлива хвилина. У вечорі брали участь усі найбільші тузи нашого містечка й околиці. Я сидів, наче на шпильках, ждучи властивої пори. Раптом підійшов до мене мій опікун і сіпнув за лікоть.

- Ромку, починай!

Я встав, уклонився, поглянув з тривогою в обличчя шановного гостя, що його мав честь вітати від громадянства нашої округи, спершу заїкався, але згодом голос перестав дрижати, набрав м'якости, сили й пливкости, слова поплили гладко, нічим не гальмовані. Цього вечора пробуцився в мені вроджений промовець. Вражіння на зібраних було помітне. Так добрив щасливо майже до самого кінця, але щойно тут спіткнувся, наче на високому порозі. Треба було покінчити промову цитатою. У відповідному місці зручно витягнув записку з рукава та - ба. Не можу прочитати здалека, а підсунути під очі не можна, бо буде смішно. Шукаю на носі пенсне - нема. Шукaю в правій кишені - нема. Про ліву таки забув. Годі дивуватися. Таке зворушення, таке роздратування. З розпукою стараюся пригадати собі хоч дещо з нещасливої цитати. Було в ній і таке, що, мовляв, віддав для народу серце. Настирлива думка, що згубив пенсне, підсунулася на язик i я не тямлячись сказав:

- Згубив для народу серце.

Хтось y кутку зловтішно додав:

- I ніс.

Начеби хто вилив на мою голову відро холодної води, начеби хто вгатив товсту голку в живе тіло. Зашарівся й незавважно вийшов на коридор. Думав, що тепер уже таки шлюс.

Аж тут хватає мене за плече мій незабутній опікун.

- Ромку, не роби дурниць. Вертайся!

Я дещо очуняв, розправив руки, випив склянку води й таки повернувся. Пізніше грав п'ять годин у карти з висланцем центрального партійного комітету й, очевидно, програв усю свою платню. Проковтнули ми чарочок уже не пам'ятаю скільки. При прощанні стиснув мені цупко долоню. Одначе я не ворожив собі нічого доброго.

По кількох тижнях переглядав часописи й власним очам не хотів повірити. У списку кандидатів з нашої округи я на другому місці. Вибори вдалися чудово. З нашої партії перейшло в цій околиці аж трьох. З цього часу я посол з малими перервами довгі літа аж досі. Тепер є деяка слава, деяке становище, але цей перший ступінь не сходить мені ніколи з гадки. Важкий є шлях народніх діячів, як сказав поет, тільки невдячність загалу. Щоб дійти до яких-небудь успіхів, треба не одне пережити.

- Іноді треба навіть згубити свій ніс.

- Не згадуйте, панно Олю. І навіщо це все? Скажіть самі. Чи я справді щастя зазнав? Що вартувало моє життя? Тих сто чи двіста промов? Вітер. Товариші з партії ciріють з заздрости. Це хіба одинока насолода. Бо більше що? Як цей час минає, як цей час минає...

Щось м'яке обізвалося в серці, що приємно запекло під повіками. Розледащіли руки й ноги, начеби хтось звільнив напнуті перше пружини. Поволі підніс хустинy до очей.

На дворі пізня осінь. З одної сторони вікна капав дощ, з другої сторони капали сльози меценаса. Ставало смішно й сантиментально.

Коли головна хвиля зворушення перейшла, зідхав утомлений сльозами й споминами. Закурив папіроску. Легкий синявий димок розплився по кімнаті. Затирав гострі обриси предметів і придавав їм розвійних м'яких форм, немов на імпресіоністичній картині. Світ і люди, наче не з правдивої події.

Відомий діяч присунувся ще ближче до Олі. Тихий шепіт.

- Уже мені все остогицло. Навіть заздрість товаришів уже нудить мене. Чим виповнити порожнечу? Коли б знову був молодий, покинув би це все, жив би далеко від людей у тихому дімку тільки... тільки з маленькою Олею.

- Ха-ха-ха-ха-ха...

- He смійтеся, не смійтеся! Подумайте, що таки справді молодий, уявіть собі, що ми тільки удвоє в тихому дімку самі... самі...

- Що це ви? Так не чемно. Так не можна. Чуєте? Ваша добродійка йде... Боже!

- Нічого, нічого. Пиш-ш-шіть!

«В імені тих, що мене вибрали послом, взиваю...»

- Але ж промова вже давно скінчена.

- A не забув я в ній повалити уряду?

- Очевидно, що не забули.

1933